Історико-етнографічний музей "Берегиня"

     пп

     Працюючи викладачем української літератури в коледжі, Тамара Григорівна Гусар часто стикалася з проблемою, коли студенти не знали призначення тих чи інших речей побуту, які зустрічалися в літературних творах, зокрема «Кайдашевій сім`ї» І. Нечуя-Левицького. Тому і виникла думка створити в кабінеті української літератури куток речей, якими люди вже не користуються. З проханням про експонати звернулася до студентів. І яким великим було її здивування і навіть розгубленість, бо тим першим експонатом була старовинна прабабусина сорочка! Її приніс першокурсник Василько Андраш.  Ця сорочка і поклала початок майбутньому музею.

      Йшов 1987 рік. Кабінет літератури наповнювався рушниками, запасками, сорочками, нецками, горщиками, з’явилося перше мотовило, за яке билася Кайдашиха з невісткою, і навіть кам`яні сокирки, жорна тощо.

      Через два-три роки кабінет літератури був переповнений, і речі довелося перенести в порожню кімнату в гуртожитку.

     Вже тоді почали серйозно думати про музей. Довго радилися і нарешті вирішили створити музей етнографії і побуту «Берегиня» у фойє головного корпусу, на видному місці, де раніше був музей Леніна. Урочисте відкриття відбулося 20 листопада 1992р. 

ввв

  

ввв

        Збір експонатів, перший музейчик, у якому завжди було багато відвідувачів, час, коли розвалювався радянська система – все це спонукало до дії, до активного життя. Тому ще до відкриття музею (1988р.)  на сцені побачили виставу за повістю І.С. Нечуя Левицького  «Кайдашева сім`я»,  де оживали не лише герої повісті, а й експонати: мотовило, кочерга, лопата, скриня, горщики тощо. Вечір зробили благодійним. Кошти розділили на пам`ятники Роксолані в Рогатині і Т.Г. Шевченку в Бурштині.   

     1989 рік. На сцені літературно – мистецька композиція «Червона калина». Згадалася ще з дитинства забута і заборонена пісня «Гей у лузі червона калина». Коли наприкінці вечора звучала ця пісня про Калину-Україну, зал встав і було дуже радісно, бо з артистами співали деякі викладачі в залі. Думається, що ця пісня, цей другий гімн України вперше зазвучав знову саме на нашій сцені, а це був час, коли ще існував Радянський Союз.

тт

ьь

ссс

     1993 рік. НА сцені літературно – мистецька композиція «І на тім рушничкові». Для сценарію зібрані спогади, легенди, забуті пісні, епізоди з літературних творів та народної творчості. А головним чином персонажами вечора були вишиті рушнички з музею.

     У 1995 році нова композиція за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай».  Тут і наша історія, і народна пісня, і кохання. Вистава так добре вдалася, так захоплювала, що йшла на сцені кілька разів. А у 1997 році вже з новими складом «артистів», з вдосконаленим сценарієм «Маруся Чурай» знову постала на сцені ще з більшим успіхом.

     Протягом наступних років ще були вечори на відзначення днів Тараса Шевченка та Лесі Українки (1196), «Забута пісня» та інші заходи, де де використовувалися надбання музею.

     У 1999 році опільські експонати з музею були представлені на виставці в столичному палаці культури «Україна»  під час творчого звіту Івано-Франківщини.

ттт

ааа

     З 1 березня до 4 квітня 2000 р. – виставка опільських експонатів у Науково-методичному центрі культури Прикарпаття. Виставка дуже багата, експонати насилу вмістилися в просторій залі. Під час відкриття цікавими сценками, народними піснями потішили гостей наші «артисти». А у книзі відгуків залишилося багато зворушливих вражень.

 Саме тоді наш музей, який понад 10 років працював на громадських засадах, розпорядженням голови облдержадміністрації М.В. Вишиванюка отримав статус державного.

     Директор енергетичного коледжу О.Д. Джура розпорядився виділити під музей актову залу в гуртожитку. А тоді директор Науково-методичного центру культури Прикарпаття Ярослав Поташник виготовив проект музею і надзвичайно багато зробив для його оформлення. 

ввв

ввв

     4 грудня (Введеніє) 2000р. урочисте відкриття «Історико-етнографічного музею «Берегиня»». Так він став називатися. Приїхало багато гостей з Івано-Франківська. Музей освятив отець Богдан Демків.

аа

ааа

     Історико-етнографічний музей «Берегиня» знайомить із чудовим самобутнім краєм, назва якому Опілля. Мабуть, давним-давно це була лісиста територія, і наші далекі предки, щоб  відвоювати в лісу площу для землеробства, очищали її, ополювали. А може, назва пішла від того, що наш край – це «широке в оточенні лісів поле».

Розділ «Чую ваш голос простий і ласкавий, предки безсмертні мої»

         Розділ підготовлений завідувачем відділом археології Інституту Академії наук України, професором, лауреатом Державної премії України 1992 р., нашим земляком, уродженцем с. Дем`янів Володимиром Даниловичем Бараном. На стендах через експонати, фотографії, малюнки показано історико-археологічні дослідження Опілля. Вони доводять, що ми не є зайдами у цьому краї, а справжніми корінними жителями, адже завдяки археологічним розкопкам науковцями доведено, що життя у нашому краї  існувало ще у п’ятому тисячолітті до нашої ери.

         (Волод. Баран на фото, стор 36; фото фундаменту Успенського собору, віднайденого у 1937р. археологом Ярославом Пастернаком (стор 40)).

Розділ «Згорточок старого полотна»

         Мова у цьому розділі йде про справжнє диво нашого народу – українську вишиванку. В музеї понад 250 вишитих рушничків, 180 сорочок, кілька десятків ґорсиків, запасок, простирадл. Візитною карточкою музею є макет чотирьох жіночих опільських костюмів, які демонструють найхарактерніші опільської одежі і взуття – черевички, червоні чобітки, дерев`яні «довбанки».

оо

лл

     Привертають увагу чоловічі та жіночі свити з доморобного грубого сукна. Це справді рідкісні експонати.

     Дві вітрини прикрашають справжні вишиті «згорточки старого полотна», на яких збереглися вишивки від зношеного одягу. Це зворушує, бо творилися вони нашими прабабусями яких вже давно немає з нами, пізніми вечорами при каганчику після нелегкої щоденної праці.

     У музеї відтворено опільське житло – кімнату і комору. Тут і піч, яка гріла і годувала, кругом неї зручна лавка, яка «обіймала» піч з двох сторін. У лавці – дірка для куделі. На куделю намотане прядиво і встромлене веретено. Біля печі багато забутих сьогодні речей: рогач, коцюба, лопата, дерев`яна дошка для прання, мотовило, мисник, горшки тощо. Окрасою кімнати є ліжко, застелене вишитими опільськими простирадлами, і ціла гірка давніх вишитих подушок. Тут є скриня, повніська всякого добра, і бамбетель, і дитяча колиска. На стінах старовинні образи Матері Божої та Ісуса Христа, рідкісний портрет Тараса Шевченка. Є у нашій господі і багато інших цікавих речей, без яких не обходилися господині. 

ааа

аяя

     Комора. Вона хоч і невеличка, зате всякого господарського реманенту. Тут жорна, на яких мололи муку.   

                            При тьмяному мигтінні каганця 

                            Жіночі ніжні

                            Материнські руки

                            Тягли за ручку

                            Камінь без кінця…

                           І сіялось не борошно   

                            А мука…

                                                     (В. Симоненко)

 аа

         У кутку рідкісний експонат – довбаний старовинний вулик, виплетені з лози і соломи дві діжки для зерна, терлиця, колесо до воза, ціпи, серпи, грабки, ярмо для волів, хомут для коня  тощо.

Розділ « Хоч тілом одійшли, їх дух живе між нами»

      Коли уважно роздивишся експонати, то наче пройдеш нелегким шляхом, який судився Україні. Ці рядки (Роман Купчинський) у заголовку наче написані кров`ю, бо і шлях той був – ой! – яким кривавим. Он, здавалося б, просто старий рушничок. Та вишивка на ньому не звична для нашого ока. На ньому татарські узори, і нагадує він часи Роксолани, коли на наші землі, мов чорні круки, налітали татари, залишаючи після себе пустку. Хлопчиків забирали, виховуючи з них яничарів, вродливі українки змушені були розважати турецьких султанів і знать у гаремах. Табличка «Soltys» (Солтис), фотографії, документи, книги реєстрації жителів Бурштина тощо нагадують про панування Польщі на наших землях багато століть. Тут речі з маєтку панів Яблуновських, фото їхнього палацу, на жаль, зруйнованого вже за радянської влади.

     На вітринах ряд експонатів, фотографій, які засвідчують вороже ставлення до галичан радянської влади. Тут серветка, вишита в тюремній камері Галиною Мрочко, і сорочка Ореста Івасина, осудженого на 25 років, і гільза, що нагадує трагедію родини Крайківських з Різдвян, і бессарабські рушники – це згадка про голод 1947 року, і чудові сорочки (акція «Вісла») тих людей, яких силою заставили покинути обжиті місця. Є тут і вишита сорочка районного провідника ОУН Степана Слободяна з Дем’янова, який під час облави підірвався гранатою у криївці на Касовій горі.

ооо

ппп

     Цілий ряд експонатів музею свідчить про те, що навіть у радянські часи, наші галичани залишалися такими патріотами, вірили в незалежну вільну Україну. Про це свідчать вишиті серветки, рушники, простирадла, на яких переважають жовто-сині кольори, написи «Ще не вмерла Україна», «Воля Україні або смерть», тризуби, синьо-жовті леви тощо.

     Відомо, що з кінця 19 ст. і аж до приходу в Галичину радянської влади великої популярності набуло товариство «Просвіта», яке в умовах засилля Польщі відстоювало інтереси українців. Громадськими зусиллями будувалися школи, читальні, створювалися кооперативи, видавалися українські книжки, часописи, організовувалися аматорські хори, вистави, відзначалися ювілеї Тараса Шевченка, Івана Франка. Про це свідчать чимало фотографій, які вдалося розшукати для музею.

      Хоч небагато місця займає «церковний куточок», але він досить багатий. Тут і гарні образи, старі молитовники і Псалтир, чимало церковних атрибутів. Та найцінніший «Літературний служебник Іоана Златоустого, Василія Великого і Григорія Двоєслова» (ілюстрованого І.Філіповичем), подарований самим митрополитом Андреєм Шептицьким 12 травня 1902 р. церковній громаді с. Дібринів (Рогатинщина). Подарунковий запис зроблено самим митрополитом.

ррр



ааа

вв

ппп